Люби мене

Вогонь свiчi вмирав безсило.
Здавалось, нiч не промине.
I я в знемозi шепотiла:
Люби мене! Люби мене!

А за вiкном завiя бiла,
Неначе птах з дитячих снiв,
Кружляла, билась грудьми, вила
I борсалась помiж снiгiв.

Немов хотiла загасити
Вогонь свiчi, розбивши скло.
Дарма! Снiгам дарує лiто
Моє тепло, твоє тепло…

…А що тепер? Чорнiють вiти,
I пада заметiль до нiг.
Палац, коханням обiгрiтий,
Засипав бiлий-бiлий снiг.

Ми пам’ять втратили, i звикли
До вiтру, що тепло жене…
Лиш б’ється вiхола у вiкна:
Люби мене!.. Люби мене.

Роде мій

Змок подiл в росi – то мала бiда,
Змiєм кiнь тремтить в поводу –
Я босонiж в гостину до прадiда,
Приминаючи трави, йду.

Ще не видно, за балкою сховано,
Ось яруга, iще одна –
I постане вiтром будована,
Роду нашого купина.

Ледь гiрчить повiтря, порушене
Теплим присмаком ковили.
Накривають столи пiд грушами,
Чути гамiр: злетiлись орли.

Тi, хто вижив в вiках i незгаданi,
Iх не десять i навiть не сто…
Крок прискорюю, кваплюсь,
аж падаю,–
А мене не чекає нiхто.

То ж не мною степи розпроданi
I промiнянi на земне,–
Не сiдай же без мене, роде мiй,
Зачекай хвилинку мене…

Ти є на землі

Я тебе не шукаю, не кличу,
Просто знаю: ти є на землi.
I нiчого, що в синiй iмлi
Ти ховаєш вiд мене обличчя.

Ми з тобою як рiзнi свiти:
Кожен нарiзно день зустрiчає…
Але землю так нiжно кохаю
Лиш за те, що живеш на нiй ти.

I якщо серед лiтнього ранку
Не вiдчую я серця в грудях,
Буду знати, що, скiнчивши шлях,
Ти про мене згадав наостанку.

До своєї самотностi звикну,
Розчинюся i стану нiчим…
Я тодi вiдшукаю твiй дiм
I постукаю вiтром у вiкна,

Намалююсь морозом на склi,
Щоб прикрасити траурну залу –
Не тому, що тебе я кохала,
А за те, що ти був на землi.

Купальська повінь

Все “вчора” моє — мов ріжечок зорі.
Стікає дощами поранене небо
На мокрі хребти зачарований гребель,
Де схований сонця жовтавий горіх.

Чи скажеш про те, що було-не було?
Мов кладка між тижнями – цими і тими –
Хитаються дні за моїми очима,
Неначе зелене купальське стебло.

Минає-минається радість. І навіть
Крізь відблиски різних знамень і знамен
Ти в серці моєму, мов чорний ромен,
Повільно вцвітаєш з любові в ненависть.

Це – так, просто так, просто так

Це – так, просто так, просто так,
Це просто сп’янілий вітер.
Пролився дощ і не витер
Слідів за собою. Навзнак
Падає вечір долі,
Накривши обличчям сутінь…
Осінь дійшла до суті:
Краще оркестр, ніж соло.
Тепер вони плачуть разом:
Вона, поламані мрії
І та безсоромна повія —
Остання замовчана фраза.
Біла пляма в історії
Трішечки дивних відносин
Вогню і паперу. Це осінь.
Не думай, забудь про теорію –
Практика завжди складніша,
Ніж роздуми, запхані в папку.
Це все. І я ставлю крапку.
За нею
настане
тиша.

Ноктюрн

Засинай-но, моя кохана!
Вже заплющені очі будинків,
І на небо розсип веснянок,
Наче спогад про сонце, впав…
Все віщує, що ніч надходить:
Зникли хмари, мов сірі трамваї,
Що сховалися в парк до ранку,
І подався грітись туман.
І дивись: прокидається знову
В небі місяць, такий самотній,
Наче хто надкусив окрайця —
І на розі кинув його.
Не дивися у змерзлі вікна:
Ніч на землю яблуком впала,
Розлетілась на безліч шматочків,
Скрізь блищать міріади крапель…
Хто побачить той блиск — осліпне.
Не дивися на нього, кохана,
Щоб тебе не скарала ніч!
Ну чому ти не спиш, кохана?
Може, в тебе також безсоння?..
Так ліхтар розмовлял з зорею,
Доки ранок її не вбив.

Марина Брацило погибла при трагических обстоятельствах. Вечером 17 июня ее сбил автомобиль. Коллектив bigmir)net выражает свои искренние соболезнования семье и друзьям Марины.

Читайте Ivona.ua в Google News